Trucks

175-тонний автопоїзд в австралійській пустелі

В австралійській пустелі 52-річна бабуся сидить за кермом 175-тонного автопоїзда Volvo FH 16 Tri drive. Позаду неї чотири причепи, а попереду — довгий спекотний день у дорозі. Донька і вдова далекобійників, Максін Тейлор не проміняє це ні на що у світі.
Дізнайтеся, як це — вести 175-тонний автопотяг через Австралійську пустелю — в цьому епізоді Driver’s World (світ водіїв).

Червоний пил здіймається хмарою за вантажівкою Максін Тейлор. Зі швидкістю 90 кілометрів на годину вона мчить до горизонту, що розкинувся перед нею та плавиться під гарячим австралійським сонцем. Це австралійська пустеля.

Зовні 48 градусів за Цельсієм — та могло би бути ще гірше. Температура в пустелі часто сягає майже шістдесяти градусів.

«Вам потрібно пити багато води, або ви швидко засохнете», — пояснює вона цей очевидний факт. «Спека виснажує. Без кондиціонера не вижити».

52-річна бабуся за сотні миль звідусіль. Тут одиноко. Жодних ознак життя за винятком поодиноких корів, верблюдів або диких собак, що переходять дорогу — або іншої вантажівки компанії, що рухається назустріч. 

Потрібно пити багато води, інакше швидко наступне зневоднення.

Вона збільшує гучність на стереосистемі та підспівує австралійській рок-легенді Джиммі Барнсу. Від нього підвищується адреналін, говорить вона. Можливо, це також допомагає їй зупинити думки про чоловіка, який зараз повинен бути поруч із нею і водити вантажівки пильною пустелею.

«Відчувши, що захворів, мій чоловік почав учити мене водити автопоїзди», — говорить вона. «Його останнього року ми працювали разом, і я могла самостійно заробляти на своє утримання».

Три роки вони працювали в одній компанії, в одній команді та жили разом у таборі, бачили один одного щовечора, але два роки тому чоловік Максін пішов із життя.

«Я не можу перестати думати про це. Я згадую його щодня та уявляю, що й досі вожу заради нього, хоча його більше немає поруч із нами».

Максін їздить між Вуді Вуді в далекій провінції Пілбара на заході Австралії та прибережним містом Порт-Хедленд. Це 800-кілометровий маршрут туди й назад — і вона долає його щодня (з одним вихідним днем для відпочинку після шести рейсів) протягом восьми тижнів, після чого бере двотижневу відпустку, щоб відправитися додому у Брісбен, який знаходиться за 5000 км на східному узбережжі Австралії. На початку рейсу її чотири велетенські причепи порожні. На шляху до порту в них завантажують марганець — чорне металеве каміння, дещо схоже на вугілля, яке використовують для виготовлення нержавіючої сталі.

 

Дні тягнуться довго. Зазвичай подорож в обидва кінці триває 12-13 годин, але може затягнутися і до 17, якщо лопне шина, щось поламається або ситуація на дорозі стає несприятливою. Коли наступає сезон дощів, ви можете застрягти тут на кілька днів, очікуючи, поки пересохнуть потоки води.

Шахта працює за змінним графіком, тому, щойно Максін прибуває на базу та вивантажує свій вантаж, інший водій заплигує на її місце та повторяє всю подорож. Коли вона повертається за 12 або 13 годин, вона знову сідає на місце водія, ставить свій улюблений альбом Джиммі Барнеса та повторює все з початку.

Тут працює не так багато жінок, і Максін зізнається, що бачила лише одну іншу жінку, яка водить автопотяги. Запитуючи про її професію, багато людей не вірять, що вона водить автопоїзди — особливо це стосується тих, хто бачить її вперше. «Вони говорять — агов, по тобі не скажеш», — зізнається вона.

Втім, Максін завжди бажала стати водієм вантажівки. Її батько був водієм вантажівки, так само як і її чоловік, і сама вона любить водити автомобілі, що для неї цілком природно. І, хоча вона є жінкою в чоловічій професії, вона знає, що чоловіки її поважають — так само, як і вона поважає їх. 

Хлопці — фантастичні. Вони завжди викликають мене по радіо — "Макс, ти в порядку?" Ми всі так робимо. Не тому що я дівчина. Просто ми всі турбуємося один про одного. Ми всі тут уже давно, тому стали родиною.

«Хлопці — фантастичні», — говорить вона. «Якщо хтось зупиниться або у нього станеться поломка, вони завжди пригальмують та поцікавляться, чи є достатньо води чи їжі. Або ж зупиняться та спробують допомогти. Ми чудово зблизилися, і вони завжди викликають мене по радіо — "Макс, ти в порядку?" Ми всі так робимо. Не тому що я дівчина. Просто ми всі турбуємося один про одного. Ми всі тут уже давно, тому стали родиною».

Максін і її колеги регулярно зустрічаються за барбекю, де трохи випивають та багато розмовляють, сміються та жартують, чим підтримують свій моральний дух.

«Ми розуміємо один одного, всі дуже дружні і ладять між собою. Інакше не можна, адже ми проводимо більше часу друг з другом, ніж з нашими родинами».

Її власна родина розкидана по всій Австралії. Її родинний дім знаходиться у Брісбені, де живе один із її дорослих дітей. А інші дві дитини живуть далі на півдні, у Новому Південному Уельсі. Вона має двох онучок і, не без задоволення додає — онука «на підході».

«Інколи я гублюся у своїх думках», — говорить вона. «Ваш розум трохи блукає. Я не дуже часто бачу свою родину. Це не дуже засмучує мене. Але завжди радію, коли ми зустрічаємося. Гадаю, я просто звикла до цього».

Рішення зберегти дім у Брісбені — а з ним і іпотечний кредит — за її словами, одна із головних причин, чому вона й досі водить вантажівки. Втім, хоча вона й прожила там 25 років, сьогодні вона називає «своїм домом» шахтне містечко у Порт-Хедленді.

«За вісім тижнів я планую з'їздити додому у Брісбен, але коли я вдома, я завжди бажаю повернутися сюди, тому що там самотньо. Місце, в якому ми живемо, наметове містечко — просто чудове».

Тут водії прив'язуються не лише один до одного. Вони також прив'язуються до своїх великих автопоїздів Volvo. Щоб перевозити вантажі для компанії, вантажівки потрібно обслуговувати не рідше одного разу на тиждень, а водії повинні заправляти їх та проводити передпускові перевірки щодня, щоб забезпечити роботу в режимі 24-7.

 

«Вони дуже комфортні в управлінні, все працює чудово і ми доглядаємо за ними, як би це були наші власні вантажівки. Ви весь час перебуваєте в одній і тій самій вантажівці, тому ви прибираєте в ній та доглядаєте за нею. Якщо вони (компанія) щось кинуть у неї і не доглядають за нею, я дуже засмучуюся», — говорить Максін і додає: «У мого батька був Volvo. Так трапилося, що я також вожу Volvo, тому я сприймаю це дуже близько до серця».

Люблячи свою вантажівку і спосіб життя, що супроводжує її, Максін не забуває подумати і про життя, яке настане після того, як вона перестане перевозити марганець крізь пустелю.

«Гадаю, пропрацюю тут ще років зі п'ять, та піду на пенсію», — говорить вона. «Ще точно не вирішила, чим буду займатися. Можливо, більше часу проводитиму зі своєю родиною у Новому Південному Уельсі».

Але зараз вона готова насолоджуватися кожною хвилиною своїх днів на дорозі — заводячи стереосистему та жартуючи з «хлопцями» по радіо.

«Я люблю це», — говорить вона. «Сподіваюся, мій чоловік пишався би мною і тим, що я роблю. Навіть переконана в цьому».

Вантажівка

Вантажівка: Автопотяг «четвірка».
Модель: Volvo FH16.
Двигун: 700 к. с., Крутний момент 3150 Нм з I-Shift.
Тягач: 10X6 (дві передні поворотні осі, три ведучі осі).
Причеп: 4 причепи — 2 причепи «A», 2 платформи і два напівпричепи (загалом комбінація із 7 частин).
Маса: 175 тон (загальна вага автопоїзда).
Вантажопідйомність: більше 113 тон.
Довжина: 53,5 м.
Колеса: 84.
Пальне: Запас пального до 1840 літрів. (Дорогою між шахтами та портом Хедленд практично немає де заправитися, а довжина маршруту як правило перевищує 800 км).
Функції: Пристосовані до спеки та найбільш екстремальних умов.

  • Холодоелементи для захисту водія у випадку непередбачуваних обставин.
  • Силові бампери для захисту автопотяга від зіткнень з дикими тваринами.
  • Спеціальні охолоджувальні пристрої для захисту вразливих елементів, таких як акумулятори і диференціали.